ПОЕЗІЇ МИКОЛИ БУДНИКА
ДО ПРАЦІ ПРО КОБЗАРСЬКУ СПРАВУ
Отожнившись
з музичним деревом
в падінні б’юся на шматки…
У свою чергу вони крихкі,
З них можна клеветати* скрипки.
Стружка і тріски
також крихкі
І також пружні
По них на вирубці
Затужиш за собою -цілим!
-Мала влучить блискавка –
зрубали лісоруби
(тепер в дровітні)
Друже мій, Мистець
ми лежимо розтрощені з тобою
Із нас не вийде сволока,
ністолу, а ні стін.
Бо ми вібруєм сколами,
сухими від смоли,
І маємо радіть в мембранах
мимо скрушних ран…
Комусь із гримниць
Випадає буть у домі, в дверях, вікнах…
Тож гудемо в негоду
Наче хвора кість,
Тож болимо у горлі привидом,
Поки невольника -тебе
Не звільнять Руки Майстра
Й не станеш ти в бандурі
На своє робоче місце.
Ледачий й там тебе не буде бачить.
Хай не торкає пучка,
Не стукають й не чують
Навіть дзвонних струн,
Ні відгуку ні обертонів –
Може вони леліють
Золотий малярський образ
І їм пластичність дорожча мазка,
Який накладається поруч
На грунтовочку по тонкому,
По полотну льняному.
І там блакитний по ньому колір
І трохи перекритий сірим,
Відтінено пилом зблизька.
Тож будьмо в рамі звуку, брате,
А під багет підуть багаті
Домами своїми спати в спокій
Величання образу.
Їхня фабрика арифметики
За множинністю і вроздріб
Спроможеться зігнутись луком
А як у стрілі скришися
Переддалекий грім
У порох Звуку до Його ніг.
Кобзарська оселя, Ірпінь, 12. 02. 2000 р.Б.

