• Новини музею,  Статті

    БУДНИКУ-БУДИТЕЛЮ…

    Чомусь у нас не вважають за потрібне описувати похорон. Навіть відомої людини. Я хотів би зробити виняток. Хоча б для одного епізоду.
    Уперше за нових часів ховали панотця Кобзарського це­ху – Миколу Будника (3.02.1953 -16.01.2001). Запрадавім звичаєм братчики награвали мелодії, що їх він любив. Дехто з великого жалю не в спромозі був доказати прощальні слова. Вочевидь не лише тому, що вельми рано пішов Учитель і щирий приятель на вічний спочин під Ірпінським небом.Це був воістину БОЖИЙ ЧОЛОВІК, без статусу ченця, надзвичайно добрий, м’якої, ладної вдачі. У його хатині знаходили притулок новітні, різними уподобаннями, «прочани», які вишукували літературно-мистецькі «храми». У невимушеній обстановщці майстрували, стругали, малювали, дискутували, читали вірші. I тут же відпочивали. Ну чим не ірпінський «монмартр»?
    Протоієрей Володимир Черпак нагадав, що покійний, одначе, умів бути непоступливим, виявляючи залізну волю, коли йшлося про утвердження нацюнальної ідеї. Так, на перших випусках газети «Наша Віра», що стала провісником відродження УАПЦ, він ставив і свій підпис, хоча тоді це було доволі небезпечно. А хіба бракувало йому мужності й раніше, коли потрапив до «чорного» списку КГБ, вщверто демонструючи свою прихильність до Гельсінської спілки, отже. правозахисниюв?
    Безперечно, М. Будника знали не лише як виконавця історичних пісень, дум, балад, псалм і кантів з репертуару носія кобзарських традицій Георгія Ткаченка. Насамперед, він – талановитий майстер з відтворення призабутих інструментів – кобзи, гуслів, народної бандури, ліри та інших. Адже бандуру совецьких часів, з потягом до гігантоманії, єднала з традиційною хіба що назва – настільки було змінено розміри, ладову структуру, вагу, не кажучи про репертуар виконавців.
    Справжнє, традиційне кобзарство покликане було будити національну свідомість, спонукати до захисту своїх прав і вольностей, вшановувати морально-етичні цінності на засадах християнства, зрештою, воно з особливим стилем життя. Саме з таким розумшням М. Будник разом з однодумцями і перейнявся впровадженням кобзарства та його інструментів.
    За слушним визначенням відомого лірника, кандидата мистецтвознавства Михайла Хая, це був «народний філософ з християнським світоглядом, а за вдачею – мистець-імпровізатор». Пригадую, одного разу Будник довго проказував межні речитативом сторінки «Велесової книги», а потім легенду про Народичі, передбачення предків-поліщуків про страшне лихо від «звізди Полин», що впаде на Український край. На моє запитання, від кого перейняв це провидіння, лише блаженно усміхнувся.
    Способ його буття – незалежність в усьому, ігнорування суєтних потреб і спокус. Відтак має таке відхилення од стандартого мислення «гомосоветікусів», що дивував навіть своїх приятелів.
    Іноді я нотував враження од зустрічей з цим предивним чоловіком. Отож і скористаюся витягами із записів тепер, колии вже відійшов він у вічність, надбавши великої шани у всечесному товаристві кобзарів. У всіх, хто має приємну нагоду зазнати його, бував у київських пристанищах Майстра – на Мишоловці та на… горищі, що на вулищ Седовців, чи в Ірпені.
    9.12.1988. У Будинку СПУ – перший вечір кобзарів. За участю Йосипа Яни- цького, Олексія Чуприни, Галини Менкуш, Людмили Пасікіри та 1н. Особливо мене зворушив висуп Миколи Будника, власне манера виконання, яку засвоїв од свого учителя – Георгія Ткаченка: грати на всіх струнах, обома руками. Це одна з переваг народної бандури. Виготовив Будник й сам, легесеньку, з верби.
    У спілкуванні вш простий, якийсь дитинно-наївний.
    Родом із Житомирщини. Народився у с. Сколобівім – на місці, за його версією, «сколу битви» древлян з татаро-монголами.
    Цікаве тлумачення топоніму. А чи не виникло село «з кола бою»?
    11.12.1988. Концерт кобзарів у Трапезній церкві Києво-Печерської лаври. Дуже гарно сприймали виступ Тараса Компаніченка – «Ой коню мій, коню» та лемківську «Кед мі пришва карта нароковац». Багатьох зворушив «Невольничий плач» у виконанні М. Будника. I цього ж вечора він вперше дав потримати свою диво-бандуру моєму синові Мирославу.
    1.01.1989. Втрете у мене гостює Будник. Виконав «Бондарівну», а тоді перестроївся на веселішу.

    • А дід Чуприна одразу перееходить від мінору до мажору. Як ото колись кобзарі на ярмарках.
      Він ходив з ватагою колядувати. Кілька хлопців і дівчат з Польщі – українці з Перемишля – пристали до них, переймали колядки.
      А завтра з товарищем заготовлятиме матеріал у Голосіївському лісі для нових інструментів.
      Залишив у мене «зірку» колядницьку й бандуру. Щоб тішився мій хлопчина.
      22.01.1989. Микола завітав по дорозі з Биковні, де був на неофіційному меморіалі. Приніс бандуру, яку виготовив різьбяр Чирва з Кременчука.
    • Трішки лукавить одна струна, – каже моєму підлітку, показуючи «тремоло».
      Утрьох пішли до Бориса Антоненка, який мешкає неподалік. Він – віртуоз- баяніст. А до бандури заохотив його такий же сліпець – Павло Супрун. Будник пообіцяв старому відремонтувати інструмент.
      24.01.1989. У Трапезнш церкві – вечір, присвячений бандуристові Миколі Опришку (1898-1941). Будник виконав «Ой Морозе, Морозенку», а Микола Товкайло (з Переяслава-Хмельницького) – пісню про Саву Чалого. І нарешті я побачив їхнього навчителя – могікана-кобзаря Г. Ткаченка. На оплески – ще при виході на сцену – пробурчав добродушно:
      – Та не дуже… Бо я ще не заробив.
      Голос вже слабенький. Але пам’ять цупка.
      Виявляеться, Андрій Бобир працював разом з Опришком.
      22.01.1990. Будник приніс портативний магнітофон. Слухали із запису Володимира Кушпета, котрий співав нещодавно в музеї I. М. Гончара. Грає він на Вересаївській кобзі, що її зробив мій гість.
      24.01.1990. Неділя. Ми з сином – у майстерні на горищі Будника.
      11.12.1989. Це моя «третячка». Зберігалася в сина знайомого лікаря, – пояснив він, вийнявши з планшета маленьку бандурку.
      А взагалі-то на його рахунку вже з півтора десятка народних інструментів.
      25.03.1989.
      Славте Господа на гуслях та оргіні, – так записано, якщо правильно цитує Будник, у Святому Письмі.
      Орган таки став невід’ємною частиною відправ у католицькому храмі. А гуслярів православне духовенство не пустило до церкви. Але чому ж тод| у деяких давньоруських соборах зображували й музик-гудців?
      А ще Микола запевняє, що русичі писали на вербових дощечках. I яворовим кілочком демонструє, як це робилося.
      2.04.1989. Неділя. В Будинку культури ім Я. Батюка Будник розказував, як він добирав струни.
    • У боянів вони були різні – від залізних до золотих. Але найчистіший звук дають бронзові. Така бандура має приємний дзвін.
      • А де ж їх придбати?
    • На жаль, у магазинах пропонують лише мідь, на яку намотана срібна павутинка. А стальні струни мають посередний голос, щось на зразок «цяв-цяв»…
      9.04.1989. Микола постить. Відмовився вечеряти. А післязавтра братиме участь у благодійному концерті бандуристів у палаці «Україна». Кошти підуть на кобзарську школу, що в с. Стрітівці наа Київщині. Виконуватиме лише одну пісню. Бо на думи Г. Ткаченко не дає благословення. Хтось обмовив, мовляв, Будник зірвав концертний вечір.
      Ой піду у я лугом,
      Лугом-долиною.
      Ой чи не зустрінусь
      3 родом-родиною
    • залишив гість у хаті щемливе відлуння.
      30.04.1989. Великдень. Цього разу Микола приніс і гуслі.
      Це давньоруські, криловидні. 5- струнні. Виготовив їх за описом тих, що знайшли археологи у Новгороді, – пояснив моєму синові.
    • Голос у них тихий. Ніжний, навіть дещо урочистий. Взагалі культура гусляра перегукується з культурою дзвонів. А коли вже прощався, повернувся до своїх роздумів.
      На моїй бандурі така система три, що й на гуслях. Той же стрій, ті ж прийоми. I повернута до глядачів, а не від них. Біля самого серця…
      23.07.1989. 3 вірядження на Кіровоградщину я привіз… класичний торбан. Знайшов на горищі покійного бандуриста Панька Волошина. Це – в с. Буговім Гайворонського району.
      Торбан в жалюпдному стані. Але Будник радий і такій знахідці. Упевнений, що його можна ще зарятувати.
      16.12.1989. В «Родині» – збір отаманів колядницьких ватаг. Консультує Будник. Власне розповідає про звичаї та спорядження колядниюв. Аналізує систему вертепних образів.
      24.12.1989. У театрі «Будьмо!» режисера Сергія Проскурні – вистава за поемою Ліни Костенко «Дума про братів неазовських». На кобзаря запросили М. Будника. З’являеться – як у жигті, тихо, з настановами-роздумами.
      Ни надовго стачить йому бажання бутии актором? Він же не любить повторюватися, до того ж Микола уникае чіткої регламентації…
      14.06.1992. Клечальна неділя. У М. Будника – «відкланювання». Яко панотцю Кобзарського цеху, йому дякували числені учні.
      Жалкую, що запізнився на таку цікаву оказію.
      23.03.1993. Микола ще більше схуднув, змарнів. Каже, що вже виходить з передінфарктного стану, в якому був восени.
      Показав мені кілька своїх акварелей. Таж він цікавий і як маляр.
      Х’юберт з Брюсселя – знайомий М. Хая замовив Буднику три інструменти для тамтешнього музею. Невже це лише хобі?
      Господар частував вишневим чаєм. Тішиться ще одним записом Кушпета. Про розстрш кобзарів 33-го. В Холодней балці за Харковом.
      Увечері прибув Кость Черемський – студент Харківського медіну. Заочно ми вже знайомі: він – мій автор, лауреат «УК-92».
      Кость мріє виготовити так звану панську бандуру.
      7.05.1995.
      Едуард Драч був у мене, подарував оцю касетку. Вже на моїй бандурі грає, – повідомив одразу Будник.
      Цікавлюся кобзарським «горищем» – філією за Ботанічним садом.
    • Та є там люди, є. Брати Кислюки вивчають старогрецьку, вони ж – товмачі. А хлопці – грають або стружать. Поки є заготовки. Схаменуться – гайда до лісу. Але на запитання, як гадають братчики надалі виживати, довго дмухав на чай.
      • Хочеться зготувати у Кобзарській світлиці виставку народних інструмент.ів часів середньовіччя. 3 наших зразків. Може, знайдуться добрі люди і закуплять. Або вивезуть, скажімо, на виставку-продаж за кордон. А потім щось ще придумаємо.
        Я пом1тив: його учень – цього разу студент – видовбував корпус бандури разом з грифом і голівкою, не вдаючись до вимірювань.
    • Це логіепа праці, – підтримав юнаака цехмайстер. – За доцільним варіантом розкрою. I в цьому — неповторжеть інструменту…
      Панотець Кобзарського цеху не залишив нащадка. Але зосталися вихованці, послідовники його святої справи. Деям з них стали і виконавцями автентичної музики. Зокрема це Вадим Шевчук (Ярема), Кость Черемський, Павло Зуб- ченко, Сергій Перехожук, Іван Кушнір, Сашко Кіт, Василь Буянівський, Олесь Санін… Окремо хотіося б назвати таких співаків-традиційників, як Тарас Си- ленко та Андрій Білоус. Ну а про учнів Г. Ткаченка, шанувальників таланту М. Будника – В. Кушпета, Т. Компаніченка, М. Товкайла навряд чи варто нагадувати. Це досить знані майстри співу.
      Нині цехове кобзарське товариство має майстерні також у Харкові, Переяс- лаві, Львові та Корсуні. На Святу Трійцю освячують нові інструменти і почи- наються кобзарські мандрівки. Аж до Покрови.
      Відроджуються моральні засади кобзарських об’єднань, що були переслідувані тоталітарним режимом. За які уболіівав, задля яких будив громадську думкуу панотець Будник.
      Нещодавно П. Зубченко зазначив у спогадах, що той «ум1в ловко залишати- ся поза кадром». Зрозуміло, мав на увазі надзвичайну скромність цейхмайстра. В усьому – від побуту до манери спілкування.
    • Дякую Вам, що зазнайомили мене з цією чудовою людиною. Микола був мені більш ніж приятель. Я його обожнював. I намагався збагнути, як унікального майстра, – пише в листі Михайло Черненко – різьбяр з Кобеляк на Полтавщині.
      3 подібним пієтетом згадують про М. Будника і майстер витинанок з Бердичева Сергій Танадайчук, якого я також спрямував на ночівлю в Ірпінь, I посестра господаря – поетеса з Харкова Шура Криворучко…
      На початку 90-х Мирослава Дячинська створила про М. Будника телефільм «Шлях до себе». Справді, обдарований від природи ще й у віршуваніх та малярстві, він міг стати, можливо, знаним іконописцем. I такі спроби були, зокрема в Одесі. Але збагнув, споглядаючи народну бандуру в музеї I. Гончара, своє основне покликання – стати Майстром особливого ремесла. Задля відродження традиційного кобзарства.
      Й оглядаючи віхи страждального житія панотця М. Будника, не будемо докоряти йому. що не щадив свій хист. Він таки виконав свою визначальну місію. Місію навчителя й кобзаря-патріота.
      Іван МАЛЮТА
      Джерело : Українська культура, 2001 р. – №4-5, с. 34-35.
  • Новини музею,  Статті

    Микола Будник грав під липою на Десятинній, а співав душею

    “Зробіть спочатку ложку, а потім – бандуру. Якщо вийде ложка, то тоді й бандуру зробите”. Так говорив Микола Будник – Панотець Київського кобзарського цеху, один із небагатьох носіїв глибинного автентичного кобзарства в Україні. Останні роки прожив в Ірпені. Там і знайшов вічний прихисток. І вулицю в цьому місті назвали його ім’ям.

    Цю музику по радіо чи телебаченню ви не почуєте. І це – злочин. Бо від незнання свого – чи не найбільше лиха для всіх поколінь українців. У нашому народі багато разів нищили ту інтелігенцію, яка утримує баланс у суспільстві між низьким і високом, між матеріальним і духовним. Та це потрібно повертати. Кобзарство – один зі способів.

    “Будник – чи не єдиний, хто доніс до наших днів автентичні інструменти, зокрема, старосвітську бандуру, – розповідає братчик Київського й Львівського кобзарського цеху лірників, один з учасників гурту “Хорея козацька” Ярослав Крисько. – Він присвятив усе своє життя бандурі й кобзарству. Це універсальний чоловік: грав, співав, малював, майстрував інструменти. Завдяки Буднику розпочалося відродження музичної майстрової школи України. Наприкінці 1980-х утворився Кобзарський цех на кшталт тих, що були в середньовіччі та проіснували в Україні до 1924 року. А от лірники ще залишалися і після занепаду кобзарства. Проте голодомор “підчистив” і їх…”

    Микола Будник був неодружений, віддавав увесь свій час кобзарству й творенню музичних інструментів. Перша його майстерня містилася в орендованій хатині-розвалюшці на Печерську, а згодом – наприкінці 90-х – побратими придбали для Миколи та Кобзарського цеху будинок в Ірпені. То був Дім Творення. Туди приходили митці, скульптори, художники, поети, письменники. Усім знаходилося місце та заняття. Уже після смерти Будника будинок перейшов у маєтність його родичів і там планується облаштувати музей. Хоча, як свідчать очевидці, багато хто з рідних не поділяв його способу життя. Нині на тій будівлі вже є меморіальна таблиця, і вулицю перейменовано. А під кобзарську майстерню шукають інше приміщення.

    “Хто бажає мати музичний інструмент, змайстрований власноруч, – той пристає до нас, – продовжує розмову Ярослав Крисько. – Відрадно, що зараз Кобзарською школою зацікавилася Мала Академія Наук України, адже кобзарство має потужний виховний вплив. Микола Петрович ще й створив оригінальний підручник з кобзарства: у формі діалогів, з його ж малюнками, які показують, як робити та настроювати кобзу. Книга “Так сказав Микола Будник” вийшла дуже обмеженим тиражем – близько 100 примірників 2016 року в Харкові. Ідеться про те, що кобзарство та старосвітські інструменти треба вводити у шкільні навчальні програми”.

    Увесь творчий спадок Миколи Будника зібрано в Музеї Івана Гончара. Велику цінність мають його пошуки щодо виготовлення музичних інструментів. Адже предковічна українська школа – втрачена. Тим часом Микола Будник власноруч змайстрував близько ста народних інструментів.

    Цікаво, що за правилами Кобзарського цеху всі кобзарі й лірники зобов’язані грати на вулиці, як було здавна. Микола Будник співав під знаменитою розлогою липою біля Десятинної церкви у Києві.

    “То – його улюблене місце. Завдяки Буднику і я прийшов до кобзарства, лишень прослухавши його записи на диску, – зізнається Ярослав Крисько. – На вечори пам’яти Миколи Будника зазвичай збирається вузьке коло побратимів і зацікавлених, де всі всіх знають. Кожен згадує свій досвід спілкування з Майстром. А загалом звітуємо про зроблене за рік. Режисер Олесь Санін, який грає на лірі, що зробив Микола Будник, повідомив: має задум створити художній фільм про Миколу Будника. Залишається незабутнім також вислів Саніна: “Для кожного з нас зустріч з Миколою Будником стала життєвою катастрофою. Після спілкування з ним життя змінювалося докорінно”.

    Мене як музиканта завжди вражало, що Будник, не володіючи сильними вокальними даними, справляв на слухача колосальний вплив. А ще ж був майстром імпровізації, вмів у співаній думі пов’язати сучасну подію з минувшиною. Співав не горлянкою, а душею. До речі, дуже мало світлин збереглося, де Будник вийшов чітко – така от дивина.

    На початку 90-х про Будника зняли телепередачу “Дорога до себе”. На жаль, цього запису ми поки що не знайшли. Проте знайшли інший відеозапис, де Микола Петрович показує і розповідає, як майструвати кобзу. Збереглось багато його креслень інструментів”.
    Зараз Кобзарський цех став Громадською організацією. Тобто у Будника є послідовники. Він один із натхненників і стрижнів, на якому все трималося.

    До того ж, гра на лірі й кобзі ще й терапевтичний засіб: ми не раз їздили з виступами на передову та в госпіталі”, – підсумовує Ярослав Крисько.

    Прослухайте, наприклад, диск “Гей, на Чорному морі” з думами “Про Олексія Поповича”, “Про Марусю Богуславку”, історичними піснями “Побратався сокіл”, “Про Саву Чалого” тощо. Щирий і тихий, немовби “не від світу цього” голос Будника вводить слухача в містичний світ історичних образів і подій. Його виконання – радше спосіб розмови зі співбесідником, речитатив-сповідь, що триває доти, аж поки з обох боків не виникає відчуття цілковитого порозуміння та вдоволеності від мовленого й оспівуваного.

    “Ой Морозе, Морозенко” (історична). Грає і співає Микола Будник. Запис, імовірно, початку 1990-х років з приватного архіву.

    А прожив лише 47 років. Народився 3 лютого 1953 у селі Сколобів Володарсько-Волинського району на Житомирщині..Чотирнадцятирічним хлопцем пішов у світ в пошуках свого місця в ньому. Серед іменитих учнів Будника – Едуард Драч, Тарас Компаніченко, Тарас Силенко, Кость Черемський та багато інших. Відійшов у вічність 16 січня 2001 року, похований на ірпінському кладовищі.

    Ольга Дубовик

    Джерело: https://uain.press/blogs/mykola-budnyk-grav-pid-lypoyu-na-desyatynnij-a-spivav-dusheyu-1237366

  • Поезії

    ПОЕЗІЇ МИКОЛИ БУДНИКА

    ДО ПРАЦІ ПРО КОБЗАРСЬКУ СПРАВУ

    Отожнившись

    з музичним деревом

    в падінні б’юся на шматки…

    У свою чергу вони крихкі,

    З них можна клеветати* скрипки.

    Стружка і тріски

    також крихкі

    І також пружні

    По них на вирубці

    Затужиш за собою -цілим!

    -Мала влучить блискавка –

    зрубали лісоруби

    (тепер в дровітні)

    Друже мій, Мистець

    ми лежимо розтрощені з тобою

    Із нас не вийде сволока,

    ністолу, а ні стін.

    Бо ми вібруєм сколами,

    сухими від смоли,

    І маємо радіть в мембранах

    мимо скрушних ран…

    Комусь із гримниць

    Випадає буть у домі, в дверях, вікнах…

    Тож гудемо в негоду

    Наче хвора кість,

    Тож болимо у горлі привидом,

    Поки невольника -тебе

    Не звільнять Руки Майстра

    Й не станеш ти в бандурі

    На своє робоче місце.

    Ледачий й там тебе не буде бачить.

    Хай не торкає пучка,

    Не стукають й не чують

    Навіть дзвонних струн,

    Ні відгуку ні обертонів –

    Може вони леліють

    Золотий малярський образ

    І їм пластичність дорожча мазка,

    Який накладається поруч

    На грунтовочку по тонкому,

    По полотну льняному.

    І там блакитний по ньому колір

    І трохи перекритий сірим,

    Відтінено пилом зблизька.

    Тож будьмо в рамі звуку, брате,

    А під багет підуть багаті

    Домами своїми спати в спокій

    Величання образу.

    Їхня фабрика арифметики

    За множинністю і вроздріб

    Спроможеться зігнутись луком

    А як у стрілі скришися

    Переддалекий грім

    У порох Звуку до Його ніг.

    Кобзарська оселя, Ірпінь, 12. 02. 2000 р.Б.

  • Статті

    Про Миколу Будника (з рецензії на монографію М. Хая «Микола Будник і кобзарство»)

    Найперше, що вражало, – манера співу. Неважливо, що він співав – історичну пісню чи думу, псальму чи приспівки до танцю… Це був не лише глибокий ліризм – це було щось незбагненне: чито спів, чи-то плач, чито зітхання, а в речитативі вчувалося навіть замилування тими картинами, які виконавець перед собою «бачив». Пан Микола, як талановитий актор, створював голосом епічний образ. І, як на мене, це щось більше, аніж реконструкція традиції… Якось в одній з лекцій з богослів’я професор Маковської духовної академії О. Осипов, ав- торитетний сучасний учений, заявив, що людська душа подібна до комп’ютера: вона зберігає в собі пам’ять багатьох тисячоліть, усього того духовного шляху, який людство пройшло від Адама і Єви. Ця теза у свій час вразила мене, але й багато чого проясни- ла. Отже, не випадково з’являються серед нас, урбанізованих і комп’ютеризованих, такі самородки, як М. Будник. І якщо богослови про це серйозно ведуть мову, то, певно, так воно і є. Я чула й традиційних кобзарів – Г. Ткаченка, Є. Адамцевича, Є. Мовчана… Пан Микола зовсім не копіював їхній спів – у нього була своя інтуїція, якій довіряв слухач. Певно, промовляла через нього ота глибинна пам’ять, яку може виявляти тільки чиста душа, незасмічена суєтними меркантильними проблемами…

    Знаю не лише його учнів, але й багатьох священиків, які спілкувалися з М. Будником. І всі вони називали його «ангелом во плоті» – людиною чистою, світлою, лагідною, безневинною і абсолютно безкорисливою. Ось що розповів про нього (на початку 2000-х років) єпископ Вишгородський і Подільський Української автокефальної православної церкви (далі – УАПЦ) Володимир (Черпак), настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці в м. Києві:

    – Він багато зробив і для відродження кобзарства, і для становлення України як держави, і для відродження УАПЦ та окремих храмів Києва. Мені назавжди врізалася в пам’ять перша зустріч із Миколою Петровичем. На лаві, біля трапезної Михайлівського Золотоверхого монастиря, якого ще не було тоді, сидів чоловік у білосніжній вишиванці. Коли мене підвели до нього позна- йомитися, він дивно всміхнувся. І вразили мене та усмішка, і та незвичайна одіж, і той промінь доброти, ласки і, я б навіть сказав, якась святість… Вразили назавжди. І пізніше, коли вже спілкувався з ним, я завжди пам’ятав те перше враження, яке справив Микола Петрович на мене, – лагідний, тихий, доброзичливий.

    Микола Петрович був людиною, якій судилося «покладати душу і тіло за друзів своїх». Уявіть собі: не розпався ще Радянський Союз, невідомо було, що буде з тими, хто починав рух за автокефалію Української церкви, а ця людина знайшла в собі сміливість і сказала, що так, я буду членом ініціативного комітету відродження УАПЦ, буду виконувати доручення з відродження преси УАПЦ. І він став одним із засновників газе- ти «Наша віра – Православ’я», яку видавав Є. Сверстюк. Це нині нам видається, що все було просто, а тоді ще був Радянський Союз, тоді ще було всесильне КДБ, тоді без ніякого приводу били по дорозі, тоді могли посадити в літак одну лише людину і вивезти з Києва, як це зробили із священиком Б. Михайлечком… Тоді страшні часи були. І Микола Петрович виявив цю пасіонарність.

    Він був одним із засновників майже всіх громад УАПЦ, адже існував страх перед автокефалією загалом і навіть фізичного знищення зокрема! Однак Господь дарував Миколі Петровичу оту сміливість, непоказну, до речі, бо ніколи він не хвалився, не казав, що може те й те – він мовчки робив. Потрібно бути в десятці тієї чи іншої громади УАПЦ? Він ішов туди! Потрібно долучитися до заснування газети «Наша віра – Православ’я» УАПЦ? Він також не побоявся поставити підпис під установчим документом, як один із засновників.

    Між іншим, першу літургію УАПЦ було відправлено в березні 1989 року священиком Б. Михайлечком у кобзарській майстерні на вул. Сєдовців у Києві. І це також із ініціативи М. Будника.

    Отже, М. Будник – непересічна особистість у нашій історії, людина, наголошу, велика, тому що він будив народ. І хоча національний організм нашого народу смертельно хворий, але в ньому є ще такі люди, як Микола Петрович, яких бояться можновладці… У 1930-х роках кому заважали нещасні лірники, ті кобзарі, які ходили по Україні? Вони лише співали! Але ж це пробуджувало генетичну пам’ять народу, піднімало і будило народ, тому й страшні вони були більшовикам. Через те їх зізвали і всіх розстріляли. Так само і в 1990-ті роки було. Думалося, Україна вже не підніметься, не встане, але вона встала завдяки таким, як Микола Петрович.

    Тож згадаймо сміливість Миколи Петровича, його доброту і те світло, яке він випромінював. Згадаймо, що він зробив, зокрема, для УАПЦ і для становлення помісної Церкви. А хто не знає, то я ще нагадаю, що він у Покровській церкві, яка на Подолі, допомагав відновити іконостас на честь воїнів, полеглих під Крутами. І сам брав участь у зрізуванні верби, у всіх ета- пах підготовки деревини для теперішнього прекрасного іконостаса. Це також його праця. Згадаймо також те, що він навколо себе згуртував людей, яким боліла Україна, яким дорогі були і українська пісня, і кобзарство, які оберігали генетичну пам’ять. І цю пам’ять він підняв!

    …Справді, у цьому ще один феномен М. Будника – уміння гуртувати навколо се- бе людей. Він був надзвичайно скромним, тихим, ніби непомітним, неметушливим, а до нього тягнулися, гуртувалися навколо нього. Скільки юнаків і навіть дівчат, які ви- росли в мегаполісі, захопив він своєю справою з виготовлення народних інструментів та опанування кобзарського й лірницького ремесла, яку впевненість у собі, силу духу їм дав! Ці, здавалося б, рафіновані київські хлопчаки, які виросли на Теремках або на Печерських пагорбах, залишали комфортні квартири, ішли жити на горище майстерні, що була на вул. Сєдовців (звичайний сарай, який вони винаймали під майстерню, де не було жодних умов для життя!), ходили в ліс на заготівлю колод, а потім проходили всі етапи підготовки деревини для майбутніх інструментів і при цьому співали, диску- тували, читали вірші, – тобто в цьому не- примітному для стороннього ока закапелку вели справжнє богемне життя. А зробивши власними руками кобзу чи бандуру, ці чис- тенькі, випещені хлопчаки з інтелігентних родин, маючи, іноді, вищу освіту, сиділи в пилюзі на Бессарабці або на Диміївському ринку і ненав’язливо, ніби самі для себе, співали думи і псальми… Що спонукало їх? Чи тільки романтичний настрій? Ні, спонукала глибинна пам’ять, яку пробудив у них феномен М. Будника, що був завжди присутній у їхніх душах, думках і вчинках.

    М. Будника 1990-х років я можу порівняти з І. Гончарем 1960–1980-х, який так само – тихо і скромно – робив свою велику справу і так само був лагідний, ніби непомітний, навколо якого також гуртувалася українська інтелігенція, сотні людей. Немає жодного свідомого українця, який би не побував у його будинку-музеї… Справжня велич – саме така: скромна, тиха, ненав’язлива, яка приваблює до себе силою духу, унікальним, навіть сакральним знанням, чистотою душі й розуму, подвижницькою працею.

    Людмила Іваннікова

  • Новини музею,  Статті

    Меморіальний музей-садиба Миколи Будника (м.Ірпінь Київської області, вул. Українська, 56)

    Меморіальний музей-садиба Миколи Будника є незвичайною і знаковою пам’яткою живої історії України.
    В цьому обійсті з 1991 по 2002 рік жив і творив видатний подвижник української традиційної культури, старосвітський бандурист, майстер музичних інструментів, художник і поет Микола Петрович Будник (1953-2001).
    Через засновану Миколою Будником творчу майстерню пройшли сотні людей, які навчилися глибоко розуміти епічну спадщину українського народу, співати і грати під супровід повернутих із забуття традиційних музичних інструментів. Всі, хто свого часу побував на будниківському подвір’ї отримав незримий поштовх до переосмислення власного буття, духовного оновлення, пробудження дієвої любові до України. Багато років ця оселя була освяченою творчістю, натхненням, вірою і надіями на краще життя й відігравала визначну роль у новітньому будівництві Української держави. Тут відновлювався традиційний український світ, віднаходилися і творилися звернені до нащадків життєві символи та смисли.
    Саме тому садиба Миколи Будника була і лишається місцем сили. Сили позитивної, творчої і переможної, яка здатна наснажити, духовно і фізично зміцнити кожного, хто того потребує. Цю перетворюючу й омолоджуючу силу кожен зможе в собі пробудити. Варто лише з чистим серцем і добрими намірами, як до Храму Божого зайти до садиби Миколи Будника, настроїтися і уявити свої подумки. І тоді загадане обов’язково збудеться.
    Садиба-музей Миколи Будника не просто зберігає пам’ять про видатного цехмайстра і його добрі справи. Це пам’ятне місце спонукає до активних творчих дій і щоденної праці для збереження й розвитку традиційної української культури й усього українського простору. А ще – до творення епічного настрою, виготовлення традиційних музичних інструментів, осягнення незбагнених глибин кобзарства і лірництва.
    Рішенням сесії Ірпінської міської ради № 5260-76 від 22.07.2015 садиба Миколи Будника отримала статус об’єкта культурної спадщини. Охороняється Державою.
    Для всіх охочих у садибі-мезеї Миколи Будника працює майстерня музичних інструментів, провадяться різноманітні освітні заходи на кобзарську тематику.

    Зв’язатися з нашими представниками можна за телефоном:

    • 38 (097) 432 27 12