Статті

Про Миколу Будника (з рецензії на монографію М. Хая «Микола Будник і кобзарство»)

Найперше, що вражало, – манера співу. Неважливо, що він співав – історичну пісню чи думу, псальму чи приспівки до танцю… Це був не лише глибокий ліризм – це було щось незбагненне: чито спів, чи-то плач, чито зітхання, а в речитативі вчувалося навіть замилування тими картинами, які виконавець перед собою «бачив». Пан Микола, як талановитий актор, створював голосом епічний образ. І, як на мене, це щось більше, аніж реконструкція традиції… Якось в одній з лекцій з богослів’я професор Маковської духовної академії О. Осипов, ав- торитетний сучасний учений, заявив, що людська душа подібна до комп’ютера: вона зберігає в собі пам’ять багатьох тисячоліть, усього того духовного шляху, який людство пройшло від Адама і Єви. Ця теза у свій час вразила мене, але й багато чого проясни- ла. Отже, не випадково з’являються серед нас, урбанізованих і комп’ютеризованих, такі самородки, як М. Будник. І якщо богослови про це серйозно ведуть мову, то, певно, так воно і є. Я чула й традиційних кобзарів – Г. Ткаченка, Є. Адамцевича, Є. Мовчана… Пан Микола зовсім не копіював їхній спів – у нього була своя інтуїція, якій довіряв слухач. Певно, промовляла через нього ота глибинна пам’ять, яку може виявляти тільки чиста душа, незасмічена суєтними меркантильними проблемами…

Знаю не лише його учнів, але й багатьох священиків, які спілкувалися з М. Будником. І всі вони називали його «ангелом во плоті» – людиною чистою, світлою, лагідною, безневинною і абсолютно безкорисливою. Ось що розповів про нього (на початку 2000-х років) єпископ Вишгородський і Подільський Української автокефальної православної церкви (далі – УАПЦ) Володимир (Черпак), настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці в м. Києві:

– Він багато зробив і для відродження кобзарства, і для становлення України як держави, і для відродження УАПЦ та окремих храмів Києва. Мені назавжди врізалася в пам’ять перша зустріч із Миколою Петровичем. На лаві, біля трапезної Михайлівського Золотоверхого монастиря, якого ще не було тоді, сидів чоловік у білосніжній вишиванці. Коли мене підвели до нього позна- йомитися, він дивно всміхнувся. І вразили мене та усмішка, і та незвичайна одіж, і той промінь доброти, ласки і, я б навіть сказав, якась святість… Вразили назавжди. І пізніше, коли вже спілкувався з ним, я завжди пам’ятав те перше враження, яке справив Микола Петрович на мене, – лагідний, тихий, доброзичливий.

Микола Петрович був людиною, якій судилося «покладати душу і тіло за друзів своїх». Уявіть собі: не розпався ще Радянський Союз, невідомо було, що буде з тими, хто починав рух за автокефалію Української церкви, а ця людина знайшла в собі сміливість і сказала, що так, я буду членом ініціативного комітету відродження УАПЦ, буду виконувати доручення з відродження преси УАПЦ. І він став одним із засновників газе- ти «Наша віра – Православ’я», яку видавав Є. Сверстюк. Це нині нам видається, що все було просто, а тоді ще був Радянський Союз, тоді ще було всесильне КДБ, тоді без ніякого приводу били по дорозі, тоді могли посадити в літак одну лише людину і вивезти з Києва, як це зробили із священиком Б. Михайлечком… Тоді страшні часи були. І Микола Петрович виявив цю пасіонарність.

Він був одним із засновників майже всіх громад УАПЦ, адже існував страх перед автокефалією загалом і навіть фізичного знищення зокрема! Однак Господь дарував Миколі Петровичу оту сміливість, непоказну, до речі, бо ніколи він не хвалився, не казав, що може те й те – він мовчки робив. Потрібно бути в десятці тієї чи іншої громади УАПЦ? Він ішов туди! Потрібно долучитися до заснування газети «Наша віра – Православ’я» УАПЦ? Він також не побоявся поставити підпис під установчим документом, як один із засновників.

Між іншим, першу літургію УАПЦ було відправлено в березні 1989 року священиком Б. Михайлечком у кобзарській майстерні на вул. Сєдовців у Києві. І це також із ініціативи М. Будника.

Отже, М. Будник – непересічна особистість у нашій історії, людина, наголошу, велика, тому що він будив народ. І хоча національний організм нашого народу смертельно хворий, але в ньому є ще такі люди, як Микола Петрович, яких бояться можновладці… У 1930-х роках кому заважали нещасні лірники, ті кобзарі, які ходили по Україні? Вони лише співали! Але ж це пробуджувало генетичну пам’ять народу, піднімало і будило народ, тому й страшні вони були більшовикам. Через те їх зізвали і всіх розстріляли. Так само і в 1990-ті роки було. Думалося, Україна вже не підніметься, не встане, але вона встала завдяки таким, як Микола Петрович.

Тож згадаймо сміливість Миколи Петровича, його доброту і те світло, яке він випромінював. Згадаймо, що він зробив, зокрема, для УАПЦ і для становлення помісної Церкви. А хто не знає, то я ще нагадаю, що він у Покровській церкві, яка на Подолі, допомагав відновити іконостас на честь воїнів, полеглих під Крутами. І сам брав участь у зрізуванні верби, у всіх ета- пах підготовки деревини для теперішнього прекрасного іконостаса. Це також його праця. Згадаймо також те, що він навколо себе згуртував людей, яким боліла Україна, яким дорогі були і українська пісня, і кобзарство, які оберігали генетичну пам’ять. І цю пам’ять він підняв!

…Справді, у цьому ще один феномен М. Будника – уміння гуртувати навколо се- бе людей. Він був надзвичайно скромним, тихим, ніби непомітним, неметушливим, а до нього тягнулися, гуртувалися навколо нього. Скільки юнаків і навіть дівчат, які ви- росли в мегаполісі, захопив він своєю справою з виготовлення народних інструментів та опанування кобзарського й лірницького ремесла, яку впевненість у собі, силу духу їм дав! Ці, здавалося б, рафіновані київські хлопчаки, які виросли на Теремках або на Печерських пагорбах, залишали комфортні квартири, ішли жити на горище майстерні, що була на вул. Сєдовців (звичайний сарай, який вони винаймали під майстерню, де не було жодних умов для життя!), ходили в ліс на заготівлю колод, а потім проходили всі етапи підготовки деревини для майбутніх інструментів і при цьому співали, диску- тували, читали вірші, – тобто в цьому не- примітному для стороннього ока закапелку вели справжнє богемне життя. А зробивши власними руками кобзу чи бандуру, ці чис- тенькі, випещені хлопчаки з інтелігентних родин, маючи, іноді, вищу освіту, сиділи в пилюзі на Бессарабці або на Диміївському ринку і ненав’язливо, ніби самі для себе, співали думи і псальми… Що спонукало їх? Чи тільки романтичний настрій? Ні, спонукала глибинна пам’ять, яку пробудив у них феномен М. Будника, що був завжди присутній у їхніх душах, думках і вчинках.

М. Будника 1990-х років я можу порівняти з І. Гончарем 1960–1980-х, який так само – тихо і скромно – робив свою велику справу і так само був лагідний, ніби непомітний, навколо якого також гуртувалася українська інтелігенція, сотні людей. Немає жодного свідомого українця, який би не побував у його будинку-музеї… Справжня велич – саме така: скромна, тиха, ненав’язлива, яка приваблює до себе силою духу, унікальним, навіть сакральним знанням, чистотою душі й розуму, подвижницькою працею.

Людмила Іваннікова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *