Чомусь у нас не вважають за потрібне описувати похорон. Навіть відомої людини. Я хотів би зробити виняток. Хоча б для одного епізоду.
Уперше за нових часів ховали панотця Кобзарського це­ху – Миколу Будника (3.02.1953 -16.01.2001). Запрадавім звичаєм братчики награвали мелодії, що їх він любив. Дехто з великого жалю не в спромозі був доказати прощальні слова. Вочевидь не лише тому, що вельми рано пішов Учитель і щирий приятель на вічний спочин під Ірпінським небом.Це був воістину БОЖИЙ ЧОЛОВІК, без статусу ченця, надзвичайно добрий, м’якої, ладної вдачі. У його хатині знаходили притулок новітні, різними уподобаннями, «прочани», які вишукували літературно-мистецькі «храми». У невимушеній обстановщці майстрували, стругали, малювали, дискутували, читали вірші. I тут же відпочивали. Ну чим не ірпінський «монмартр»?
Протоієрей Володимир Черпак нагадав, що покійний, одначе, умів бути непоступливим, виявляючи залізну волю, коли йшлося про утвердження нацюнальної ідеї. Так, на перших випусках газети «Наша Віра», що стала провісником відродження УАПЦ, він ставив і свій підпис, хоча тоді це було доволі небезпечно. А хіба бракувало йому мужності й раніше, коли потрапив до «чорного» списку КГБ, вщверто демонструючи свою прихильність до Гельсінської спілки, отже. правозахисниюв?
Безперечно, М. Будника знали не лише як виконавця історичних пісень, дум, балад, псалм і кантів з репертуару носія кобзарських традицій Георгія Ткаченка. Насамперед, він – талановитий майстер з відтворення призабутих інструментів – кобзи, гуслів, народної бандури, ліри та інших. Адже бандуру совецьких часів, з потягом до гігантоманії, єднала з традиційною хіба що назва – настільки було змінено розміри, ладову структуру, вагу, не кажучи про репертуар виконавців.
Справжнє, традиційне кобзарство покликане було будити національну свідомість, спонукати до захисту своїх прав і вольностей, вшановувати морально-етичні цінності на засадах християнства, зрештою, воно з особливим стилем життя. Саме з таким розумшням М. Будник разом з однодумцями і перейнявся впровадженням кобзарства та його інструментів.
За слушним визначенням відомого лірника, кандидата мистецтвознавства Михайла Хая, це був «народний філософ з християнським світоглядом, а за вдачею – мистець-імпровізатор». Пригадую, одного разу Будник довго проказував межні речитативом сторінки «Велесової книги», а потім легенду про Народичі, передбачення предків-поліщуків про страшне лихо від «звізди Полин», що впаде на Український край. На моє запитання, від кого перейняв це провидіння, лише блаженно усміхнувся.
Способ його буття – незалежність в усьому, ігнорування суєтних потреб і спокус. Відтак має таке відхилення од стандартого мислення «гомосоветікусів», що дивував навіть своїх приятелів.
Іноді я нотував враження од зустрічей з цим предивним чоловіком. Отож і скористаюся витягами із записів тепер, колии вже відійшов він у вічність, надбавши великої шани у всечесному товаристві кобзарів. У всіх, хто має приємну нагоду зазнати його, бував у київських пристанищах Майстра – на Мишоловці та на… горищі, що на вулищ Седовців, чи в Ірпені.
9.12.1988. У Будинку СПУ – перший вечір кобзарів. За участю Йосипа Яни- цького, Олексія Чуприни, Галини Менкуш, Людмили Пасікіри та 1н. Особливо мене зворушив висуп Миколи Будника, власне манера виконання, яку засвоїв од свого учителя – Георгія Ткаченка: грати на всіх струнах, обома руками. Це одна з переваг народної бандури. Виготовив Будник й сам, легесеньку, з верби.
У спілкуванні вш простий, якийсь дитинно-наївний.
Родом із Житомирщини. Народився у с. Сколобівім – на місці, за його версією, «сколу битви» древлян з татаро-монголами.
Цікаве тлумачення топоніму. А чи не виникло село «з кола бою»?
11.12.1988. Концерт кобзарів у Трапезній церкві Києво-Печерської лаври. Дуже гарно сприймали виступ Тараса Компаніченка – «Ой коню мій, коню» та лемківську «Кед мі пришва карта нароковац». Багатьох зворушив «Невольничий плач» у виконанні М. Будника. I цього ж вечора він вперше дав потримати свою диво-бандуру моєму синові Мирославу.
1.01.1989. Втрете у мене гостює Будник. Виконав «Бондарівну», а тоді перестроївся на веселішу.

• А дід Чуприна одразу перееходить від мінору до мажору. Як ото колись кобзарі на ярмарках.
  Він ходив з ватагою колядувати. Кілька хлопців і дівчат з Польщі – українці з Перемишля – пристали до них, переймали колядки.
  А завтра з товарищем заготовлятиме матеріал у Голосіївському лісі для нових інструментів.
  Залишив у мене «зірку» колядницьку й бандуру. Щоб тішився мій хлопчина.
  22.01.1989. Микола завітав по дорозі з Биковні, де був на неофіційному меморіалі. Приніс бандуру, яку виготовив різьбяр Чирва з Кременчука.
• Трішки лукавить одна струна, – каже моєму підлітку, показуючи «тремоло».
  Утрьох пішли до Бориса Антоненка, який мешкає неподалік. Він – віртуоз- баяніст. А до бандури заохотив його такий же сліпець – Павло Супрун. Будник пообіцяв старому відремонтувати інструмент.
  24.01.1989. У Трапезнш церкві – вечір, присвячений бандуристові Миколі Опришку (1898-1941). Будник виконав «Ой Морозе, Морозенку», а Микола Товкайло (з Переяслава-Хмельницького) – пісню про Саву Чалого. І нарешті я побачив їхнього навчителя – могікана-кобзаря Г. Ткаченка. На оплески – ще при виході на сцену – пробурчав добродушно:
  – Та не дуже… Бо я ще не заробив.
  Голос вже слабенький. Але пам’ять цупка.
  Виявляеться, Андрій Бобир працював разом з Опришком.
  22.01.1990. Будник приніс портативний магнітофон. Слухали із запису Володимира Кушпета, котрий співав нещодавно в музеї I. М. Гончара. Грає він на Вересаївській кобзі, що її зробив мій гість.
  24.01.1990. Неділя. Ми з сином – у майстерні на горищі Будника.
  11.12.1989. Це моя «третячка». Зберігалася в сина знайомого лікаря, – пояснив він, вийнявши з планшета маленьку бандурку.
  А взагалі-то на його рахунку вже з півтора десятка народних інструментів.
  25.03.1989.
  Славте Господа на гуслях та оргіні, – так записано, якщо правильно цитує Будник, у Святому Письмі.
  Орган таки став невід’ємною частиною відправ у католицькому храмі. А гуслярів православне духовенство не пустило до церкви. Але чому ж тод| у деяких давньоруських соборах зображували й музик-гудців?
  А ще Микола запевняє, що русичі писали на вербових дощечках. I яворовим кілочком демонструє, як це робилося.
  2.04.1989. Неділя. В Будинку культури ім Я. Батюка Будник розказував, як він добирав струни.
• У боянів вони були різні – від залізних до золотих. Але найчистіший звук дають бронзові. Така бандура має приємний дзвін.
  • А де ж їх придбати?
• На жаль, у магазинах пропонують лише мідь, на яку намотана срібна павутинка. А стальні струни мають посередний голос, щось на зразок «цяв-цяв»…
  9.04.1989. Микола постить. Відмовився вечеряти. А післязавтра братиме участь у благодійному концерті бандуристів у палаці «Україна». Кошти підуть на кобзарську школу, що в с. Стрітівці наа Київщині. Виконуватиме лише одну пісню. Бо на думи Г. Ткаченко не дає благословення. Хтось обмовив, мовляв, Будник зірвав концертний вечір.
  Ой піду у я лугом,
  Лугом-долиною.
  Ой чи не зустрінусь
  3 родом-родиною
• залишив гість у хаті щемливе відлуння.
  30.04.1989. Великдень. Цього разу Микола приніс і гуслі.
  Це давньоруські, криловидні. 5- струнні. Виготовив їх за описом тих, що знайшли археологи у Новгороді, – пояснив моєму синові.
• Голос у них тихий. Ніжний, навіть дещо урочистий. Взагалі культура гусляра перегукується з культурою дзвонів. А коли вже прощався, повернувся до своїх роздумів.
  На моїй бандурі така система три, що й на гуслях. Той же стрій, ті ж прийоми. I повернута до глядачів, а не від них. Біля самого серця…
  23.07.1989. 3 вірядження на Кіровоградщину я привіз… класичний торбан. Знайшов на горищі покійного бандуриста Панька Волошина. Це – в с. Буговім Гайворонського району.
  Торбан в жалюпдному стані. Але Будник радий і такій знахідці. Упевнений, що його можна ще зарятувати.
  16.12.1989. В «Родині» – збір отаманів колядницьких ватаг. Консультує Будник. Власне розповідає про звичаї та спорядження колядниюв. Аналізує систему вертепних образів.
  24.12.1989. У театрі «Будьмо!» режисера Сергія Проскурні – вистава за поемою Ліни Костенко «Дума про братів неазовських». На кобзаря запросили М. Будника. З’являеться – як у жигті, тихо, з настановами-роздумами.
  Ни надовго стачить йому бажання бутии актором? Він же не любить повторюватися, до того ж Микола уникае чіткої регламентації…
  14.06.1992. Клечальна неділя. У М. Будника – «відкланювання». Яко панотцю Кобзарського цеху, йому дякували числені учні.
  Жалкую, що запізнився на таку цікаву оказію.
  23.03.1993. Микола ще більше схуднув, змарнів. Каже, що вже виходить з передінфарктного стану, в якому був восени.
  Показав мені кілька своїх акварелей. Таж він цікавий і як маляр.
  Х’юберт з Брюсселя – знайомий М. Хая замовив Буднику три інструменти для тамтешнього музею. Невже це лише хобі?
  Господар частував вишневим чаєм. Тішиться ще одним записом Кушпета. Про розстрш кобзарів 33-го. В Холодней балці за Харковом.
  Увечері прибув Кость Черемський – студент Харківського медіну. Заочно ми вже знайомі: він – мій автор, лауреат «УК-92».
  Кость мріє виготовити так звану панську бандуру.
  7.05.1995.
  Едуард Драч був у мене, подарував оцю касетку. Вже на моїй бандурі грає, – повідомив одразу Будник.
  Цікавлюся кобзарським «горищем» – філією за Ботанічним садом.
• Та є там люди, є. Брати Кислюки вивчають старогрецьку, вони ж – товмачі. А хлопці – грають або стружать. Поки є заготовки. Схаменуться – гайда до лісу. Але на запитання, як гадають братчики надалі виживати, довго дмухав на чай.
  • Хочеться зготувати у Кобзарській світлиці виставку народних інструмент.ів часів середньовіччя. 3 наших зразків. Може, знайдуться добрі люди і закуплять. Або вивезуть, скажімо, на виставку-продаж за кордон. А потім щось ще придумаємо.
    Я пом1тив: його учень – цього разу студент – видовбував корпус бандури разом з грифом і голівкою, не вдаючись до вимірювань.
• Це логіепа праці, – підтримав юнаака цехмайстер. – За доцільним варіантом розкрою. I в цьому — неповторжеть інструменту…
  Панотець Кобзарського цеху не залишив нащадка. Але зосталися вихованці, послідовники його святої справи. Деям з них стали і виконавцями автентичної музики. Зокрема це Вадим Шевчук (Ярема), Кость Черемський, Павло Зуб- ченко, Сергій Перехожук, Іван Кушнір, Сашко Кіт, Василь Буянівський, Олесь Санін… Окремо хотіося б назвати таких співаків-традиційників, як Тарас Си- ленко та Андрій Білоус. Ну а про учнів Г. Ткаченка, шанувальників таланту М. Будника – В. Кушпета, Т. Компаніченка, М. Товкайла навряд чи варто нагадувати. Це досить знані майстри співу.
  Нині цехове кобзарське товариство має майстерні також у Харкові, Переяс- лаві, Львові та Корсуні. На Святу Трійцю освячують нові інструменти і почи- наються кобзарські мандрівки. Аж до Покрови.
  Відроджуються моральні засади кобзарських об’єднань, що були переслідувані тоталітарним режимом. За які уболіівав, задля яких будив громадську думкуу панотець Будник.
  Нещодавно П. Зубченко зазначив у спогадах, що той «ум1в ловко залишати- ся поза кадром». Зрозуміло, мав на увазі надзвичайну скромність цейхмайстра. В усьому – від побуту до манери спілкування.
• Дякую Вам, що зазнайомили мене з цією чудовою людиною. Микола був мені більш ніж приятель. Я його обожнював. I намагався збагнути, як унікального майстра, – пише в листі Михайло Черненко – різьбяр з Кобеляк на Полтавщині.
  3 подібним пієтетом згадують про М. Будника і майстер витинанок з Бердичева Сергій Танадайчук, якого я також спрямував на ночівлю в Ірпінь, I посестра господаря – поетеса з Харкова Шура Криворучко…
  На початку 90-х Мирослава Дячинська створила про М. Будника телефільм «Шлях до себе». Справді, обдарований від природи ще й у віршуваніх та малярстві, він міг стати, можливо, знаним іконописцем. I такі спроби були, зокрема в Одесі. Але збагнув, споглядаючи народну бандуру в музеї I. Гончара, своє основне покликання – стати Майстром особливого ремесла. Задля відродження традиційного кобзарства.
  Й оглядаючи віхи страждального житія панотця М. Будника, не будемо докоряти йому. що не щадив свій хист. Він таки виконав свою визначальну місію. Місію навчителя й кобзаря-патріота.
  Іван МАЛЮТА
  Джерело : Українська культура, 2001 р. – №4-5, с. 34-35.