Іноді доля дарує нам невипадкові зустрічі. Можливо, це буває тоді, коли посилаєш у Всесвіт щирі сокровенні запити і дуже хочеш отримати на них відповіді? І такі відповіді, на щастя, нерідко надходять. Саме у потрібну мить. Вони можуть трансформуватися у слова, думки, образи, у зустрічі з важливими, особливими людьми…

Навчаючись на початку 2000-х років у Національній музичній академії ім. П.І. Чайковського, я щодня пробігала своїм провулком Революції, кидаючи побіжний погляд на охайну хатинку неподалік нашої оселі і не могла навіть уявити, яка людина жила з нами зовсім поряд, за хвилину-дві ходьби. Згодом мене наче щось штовхнуло і я підійшла до цього будинку. Побачила на його стіні меморіальну дошку, з якої дізналася, що в цих стінах проминуло десять років життя визначного бандуриста, художника, поета та майстра художніх інструментів Миколи Петровича Будника (1953-2001). Мимоволі подумалось: «От шкода… Коли я тут почала мешкати, ця людина була ще жива, творила зовсім поряд, але шляхи наші не перетнулися…».

У студентських клопотах, коли часу завжди не вистачає (потрібно було і до лекцій підготуватися, і нові твори вивчити, і відвідати музей або театр), мабуть, я ще не була готова до занурення у світ кобзарського мистецтва, ця сфера була десь на периферії моїх фахових музичних інтересів. Трагічні ж події останніх років, що переживаємо всі разом в Україні, загострили потребу пізнання національного коріння, витоків народної пісенної творчості, посилили зацікавленість до носіїв кобзарської традиції. Останнім поштовхом став фільм Олеся Саніна «Поводир», побачений у листопаді минулого року, враження від якого, напевне, лягли на вже підготовлений грунт. Я почала свій власний шлях пошуку інформації про феноменальну гілку української культури – кобзарство. Тут і згадала про мого непересічного сусіду, чия скромна хатинка пустувала та музичні звуки не лилися вже з вікон. Тож, вважаю, невипадковим стало і моє знайомство з побратимом Будника, доктором мистецтвознавства Михайлом Йосиповичем Хаєм, автором ґрунтовної книги «Будник і кобзарство», провідним науковим співробітником Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського. Для нього наше знайомство теж було важливим, оскільки ми вже разом почали шукати шляхи та кошти для видання його книги.  Надія з’явилася, але не реалізувалася: на книгу збирали усією Україною,але якось недружно (наприклад, Ірпінь, фактично, до цієї важливої справи не долучився: лише двоє моїх земляків виділили кошти… на 10 книжок).

21 лютого 2015 року, у Київському будинку учителя я взяла участь у щорічному концерті на честь роковин М. П. Будника. Вечір вийшов сумним, але теплим і душевним… У виконанні побратимів прозвучали пісні з його репертуару та теплі спогади.

Так поступово клубок почав розмотуватися, збагачуючи мене цікавими фактами про мого сусіду. Багато хто з жителів провулку і нині пам’ятають пана Миколу. Його згадують тихим та лагідним, дитинно-наївним та добрим.  Самим своїм способом життя він нагадував сучасного мандрівного філософа. На думку учениці Будника Катерини Міщенко (наукового співробітника музею ім. І. Гончара, яка опановувала у нього мистецтво майстрування інструментів), це був «воістину Божий чоловік без статусу ченця, в оселі якого залюбки збиралися прочани та паломники». До речі, у музеї І. Гончара і нині зберігаються картини та аркуші з рядками поезій Будника, які ще чекають на своїх дослідників. 1997 року в музеї було представлено виставку робіт Миколи Петровича «Прощання з кометою». «Я кольором поживу трішки і дзвін цвіркунів відлуню струнами, щоб весело вам було побачити моє імпровізоване нині кредо…», –  писав в анотації до виставки автор.

Братчики по кобзарському цеху ініціювали ідею щодо придбання хати для кобзаря. До збирання грошей долучилася і діаспора. Мріяли прооселю у Києві, але коштів вистачило лише на Ірпінь. У цій хаті, яку називали «Ірпінським Монмартром», співали, виготовляли музичні інструменти, малювали, вели філософські диспути, читали вірші. У будинку в ті далекі роки можна було зустріти одягнутих у вишиванки  людей (це нині таким зовнішнім виглядом нікого не здивуєш, а тоді – одягати їх наважувалися одиниці). Тут відбувалися вечорниці, відзначалися народні свята, у різдвяний час водили «Козу», колядували.

Нові штрихи до портрету Миколи Будника знаходжу, гортаючи папку з матеріалами про майстра, що зберігається у міській бібліотеці (впорядкувала їх Я. Л. Липська). Так, в «Українській газеті» (2006 р.) Іван Малюта згадує: «Безперечно, Миколу Будника знали не лише як виконавця історичних пісень, дум, балад, псалмів і кантів з репертуару носія кобзарських традицій Георгія Кириловича Ткаченка. Насамперед, він – талановитий майстер відтворення призабутих інструментів: кобзи, гуслів, народної бандури, ліри…». І далі: «Спосіб його життя – незалежність в усьому, ігнорування суєтних потреб і спокус». Тож, був він і непоступливим, виявляючи залізну волю, коли йшлося про утвердження національної ідеї. Існує цікавий спогад одного з побратимів пана Миколи: «Це було наприкінці 80-х. Якось ми, гурт кобзарів, надумали покобзарювати на одному видному місці, проте, бачачи наряди міліції, не наважувалися розпочати. Першим пішов грати Микола Будник. На нашу засторогу він тільки усміхнувся, спокійно взяв бандуру і почав виконувати думу. Він все те робив спокійно і впевнено».

Кобзарство, як феномен, споконвіку покликане було будити національну свідомість, спонукати народ до захисту своїх прав та вольностей, проголошувати християнські цінності. Це є дійсно особливий спосіб життя, що яскраво підтвердила біографія самого Будника, у якій  відродження кобзарства  стало головним сенсом. Маестро блискуче володів кобзарським ремеслом: сам майстрував інструменти, писав пісні, сам їх виконував. Цікаво, що  власної бандури у нього не було: майже кожен інструмент, від самого початку, вже був для когось призначений і, народившись, одразу йшов із хати. Тож, його бандури розлетілися по всьому світу!

Якщо згадати історичні факти, то відомо, що сучасна бандура має два різновиди: це, так звана концертна «радянська» бандура, та народна бандура, яка  є автентичним народним інструментом (саме її носії були жертвами трагічних репресій 1930-х років, коли знищували бандури і бандуристів як «націоналістичне», вороже тоталітарній владі явище). 

Традиційну, народну бандуру почали виготовляти поодинокі майстри, починаючи з кінця 1960-х років.  Носієм традиції та вміння грати на ній залишився художник з Харкова Георгій Ткаченко, вчитель Будника. Ткаченкові дивом вдалося уникнути репресій (у ті страшні часи він виїхав на навчання за межі України, до Москви) і, таким чином, зберіг  традицію. 

Після війни Георгій Кирилович повернувся до України і оселився у Києві. Аби не втратити вміння, почав потроху популяризувати  унікальний (майже забутий) на той час народний інструмент і традиційний репертуар.  Завдяки цьому багато свідомих молодих українців почали вчитися грати на народній бандурі, відроджувати давні вміння. Нові інструменти для гри не випускались, тож їх почали виготовляти самі учні. Імена цих майстрів нині добре відомі: Микола Будник, Микола Товкайло, Сергій Радько. Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. всі, хто намагався відродити старовинну бандуру, згуртувалися у творче об’єднання – КиївськийКобзарський Цех (на кшталт старовинних об’єднань незрячих кобзарів), Панотцем якого одностайно було обрано Миколу Будника.  На сьогодні існують Харківський, Київський кобзарський та Львівський лірницький цехи. 

Кажуть, що людина живе доти, доки живе пам’ять про неї та продовжують справу її учні. За висловом М. Хая, непересічний ретранслятор українського кобзарства Микола Будник своїм життєвим прикладом став для багатьох  еталоном людської поведінки, професіоналізму, принциповості та патріотизму. Не маючи власних дітей, пан Микола залишив численних учнів та послідовників, які дотепер розвивають закладені та збережені ним традиції і прийоми майстрування музичних інструментів, звичаї виконання стародавніх народних творів. Серед них – кінорежисер Олесь Санін, кобзарі Тарас Компаніченко, Тарас Силенко, бандурист, поет, бард Едуард Драч та багато інших.

Олесь Санін, побратим та учень Будника, згадує: «… жоден найдосконаліший аудіозапис неспроможний зафіксувати й передати усієї магії і характерності мовленого Будникового мистецького слова. Його зримий образ, м’яка і невимушена манера руху і поведінки – це образ людини-характерника, від якої повсякчас віяло непереборним прагненням дії, світлою енергетикою Добра. А зроблені його невтомними руками гусла, бандури, кобзи і ліри несуть й нестимуть далі цей дух нащадкам». Не можна не сказати, що  титри фільму Олеся Саніна «Мамай» несуть присвяту двом своїм вчителям, один із яких – Микола Будник.

Сьогодні, як ніколи, нам вкрай потрібні сили для перемоги та подальшого поступу нашої країни. Однак не тільки зброя має бути у нагоді. Не менш потужною, проте, дієвою є, так звана, «м’яка сила». Саме культура, музика, народна пісня завжди були в арсеналі українців. Одним із яскравих  носіїв пісенного епосу, музичної традиції залишився у пам’яті сучасників і Микола Будник, незаслужено забутий у нашому місті. Виявом великої поваги та вдячності до цього подвижника міг би стати вихід у світ книги дослідника його творчості доктора мистецтвознавства, побратима кобзаря – М. Хая. Книга «Будник і кобзарство» готова до друку, але за браком коштів досі не видана. Автор справедливо пише, що: «Існує величезна необхідність публікації усього його репертуару, художніх творів, крилатих висловів». Цінним є і додаток до книги – СD-диск із записами Будника-виконавця. 

За опрацьованими будниківськими проектами та ескізами з виготовлення народних інструментів, молодим кобзарем та дослідником творчості Майстра Назаром  Божинським підготовлено ще одну книгу – справжній та єдиний в своєму роді «Підручник кобзарства», для видання якого теж потрібне фінансування. Тож, де ви, благодійники?..

Варто було б згадувати про вічно живі струни Миколи Будникачастіше в нашому місті Ірпені, в якому пройшли яскраві та плідні роки його життя і де він завершив свій земний шлях. Було б справедливим увічнити пам’ять цієї знакової для народного мистецтва творчої особистості, перейменувавши провулок Революції на провулок Миколи Будника (сподіваємося на довершення цього процесу, започаткованого нашими спільними з відділом культури міськвиконкому зусиллями). 

Мріється й про розвій в Ірпені кобзарської пісенної та майстрової традиції, зокрема про відродження у місті справжньої Світлиці, хати-музею, майстерні-музею Будника. Та найголовніше – добре було б започаткувати міжнародний кобзарський фестиваль імені славетного бандуриста. Хочеться сподіватись на підтримку та розуміння владними інституціями важливості цього перспективного, що міг би стати брендовим для Ірпеня, мистецького проекту. 

А поки що, звучать у моєму серці срібні, чисті струни Миколи Будника…

Марія СЛАБЧЕНКО, кандидат мистецтвознавства, м. Ірпінь, Київська обл. Фото автора

Джерело: ognita.day.kyiv.ua/sribni-struni-mikoli-budnika.htmlinc